Рідна мова - основа життя

              

        До календарів усього світу це свято ввійшло тільки у 1999 році.  Історія його, на жаль, має  трагічний початок, тобто святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року в Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний день рідної мови, а з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в нас.

             

          Мабуть, кожен із нас неодноразово чув або й повторював слова «Вмерла мова в устах народу – вмер і народ».  Та, напевне, мало хто замислювався над значущістю цих слів. Справді, тільки той народ, який має свою мову, вважається окремою нацією. Ми ж її маємо. Калинову, солов’їну, рідну українську мову, яка передавалася з покоління в покоління як неоціненний скарб, вбираючи мудрість і славу, культуру і традиції народу.

     

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

                                                                  В. Симоненко.

                   Рідна мова завжди супроводжувала долю українців, трагічну і героїчну. Звучала вона на довгих чумацьких шляхах, допомагала знесиленим наймитам, була з козаками в звитяжних походах, озивалась дівочою тугою на ринках невільницьких. А в задимлені дні й освітлені пожежами ночі Другої світової витримувала свинцеві урагани і довгі виснажливі походи, омивали її гарячі вдовині сльози. У роки страхітливих репресій, коли сталінські душогуби замучували цвіт нашої нації, вона сталила нерви і додавала сил борцям за волю України, оплакувала тих, котрі, закатовані ворогами, сплять вічним сном у тайзі і в льодах Сибіру чи полоще їхні останки вода українських криниць.  Під час Революції Гідності та й зараз у зоні АТО чар-зілля рідної мови зцілює зранені душі воїнів, загоює навіть смертельні рани на тілі, підтримує дух українських патріотів. Безбатченкам і відступникам (були ж колись такі, є, на жаль, і донині) вона нагадувала, що Україна живе, бореться і воскреснуть ще її сила і слава.

              Зародившись десь на світанні слов’янського життя, мова наша витерпіла страшні лихоліття, коли її переслідували, не визнавали, забороняли. Прикро, що сьогодні, коли нема ніяких перешкод, серце багатьох українців стало холодним , а душа глухою до рідного слова, пісні, Вітчизни.

           Нам треба якнайшвидше повернути собі духовне здоров’я, відродити в багатьох українців генетичну пам’ять, почуття гордості, доторкнутися до зледенілих душ багатьох сучасників запашним зіллям рідного слова.

Якщо з українською мовою

в тебе, друже, не все гаразд,

не вважай її примусовою,

полюби, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,

а хто любить, той легко вчить:

все, як пишеться, в ній вимовляється, -

все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,

тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,

Рідна мова - основа життя.

Хіба мати бува примусовою?

Непутящим бува дитя!

                                                              Д. Білоус