По- осінньому “Хіба можна бути щасливим восени?”, - часто запитую себе влітку, вдосталь поніжившись під червоним сонцем. Запах щойно скошеної трави і колір неба на заході ідеально співіснують зі словом “щастя”. Десь із далеку доносить звук морських хвиль, а в голові крутиться одна лише думка : “Швидше б осінь”. Як не силувалась, але не можу закохатись у тепло і світло, у сонце і спеку. Люблю осінь. Люблю її заплакані дощем очі. Люблю її засипані листям вуста. Люблю навіть сум, з яким вона щороку сідає на моє плече. Як можна любити сум? Люблю. Осінь ніколи не приходить без дощу. Знаю, то вона плаче від усвідомлення того, що її ніхто не чекав. Дивиться на людиноподібних істот із камінням в серці і не розуміє їхньої байдужості до неї та усіх, хто їх оточує. Вона б'є себе по обличчю, картаючи власну совість за провини людей. А ті дивні істоти топчуть опале листя, проклинаючи сиру погоду і сильн