По- осінньому
“Хіба можна бути щасливим восени?”, - часто запитую себе влітку, вдосталь поніжившись під червоним сонцем. Запах щойно скошеної трави і колір неба на заході ідеально співіснують зі словом “щастя”. Десь із далеку доносить звук морських хвиль, а в голові крутиться одна лише думка : “Швидше б осінь”.
Як не силувалась, але не можу закохатись у тепло і світло, у сонце і спеку. Люблю осінь. Люблю її заплакані дощем очі. Люблю її засипані листям вуста. Люблю навіть сум, з яким вона щороку сідає на моє плече. Як можна любити сум? Люблю.
Осінь ніколи не приходить без дощу. Знаю, то вона плаче від усвідомлення того, що її ніхто не чекав. Дивиться на людиноподібних істот із камінням в серці і не розуміє їхньої байдужості до неї та усіх, хто їх оточує. Вона б'є себе по обличчю, картаючи власну совість за провини людей. А ті дивні істоти топчуть опале листя, проклинаючи сиру погоду і сильний вітер, оминають мокрі плями на асфальті так, наче то чиїсь гріхи непрощені.
У неї також є душа — безмежна і щира. Тільки помітити її можуть не всі, а лише ті, кому самотньо у цьому великому світі людей. Осінь дарує їм зір : бачать зраду. Проте лише маленька частинка тих, хто побачив зраду, навчилась про неї говорити вголос, більшість просто мовчить.
Ю. Грицак
Вона-осiнь
Листок. Під мелодію легкого поскрипування старого мудрого дерева він хаотично гойдається на вітрі, додаючи щось своє неповторне до тієї мелодії. І здається, що ще мить - і він зірветься, закружляє у повітрі, здійметься високо вгору і, не привертаючи уваги, спокійно, у покорі, але водночас із відчуттям честі й гордості впаде до її ніг... Осінь. Вона з невимовною любов’ю, ласкою і ніжністю вкрила все довкола спокоєм і тишею, яку тільки час від часу пронизує поскрипування дерева чи неповторна мелодія дощу. Вона – художниця, яка всього лише декількома фарбами зуміла намалювати шедевр у моєму житті. Вона спокійно собі стоїть, дивиться на листок, що мирно лежить біля її ніг, потім підводить голову, починає дивитись у простір і слухати сухий шелест листя, який створює легкий приємний вітер. Навіть час безсильний перед нею, він не може іти, тому зупинився неподалік від неї і насолоджується миттю. Разом з ним раптово зупинилось і завмерло все: листя, ще не впавши на сіру землю, зависло у повітрі, поскрипування сивочолого сухого дерева загубилось у непрохідному терені біля старої лави у парку. Довкола все мовчить, і лише трохи дивні думки блукають, тиняються з кутка в куток. І тут вона зрушила з місця...час здригнувся і також зробив півкроку, мить вислизнула і з неймовірною швидкістю понеслася просто вперед, вітер дмухнув з новою силою - і листя знову завирувало у повітрі, почало кружляти, падати і знову зриватися із землі вгору. За хвилину воно було вже біля неї, воно з дитячою радістю і веселістю закружляло навколо неї, ніби запрошуючи у свій танок, запрошуючи зірватися з місця і з легкістю податися просто кудись, адже вона так обожнює свободу. Але вона лишень мило посміхнулася і мимоволі зустріла одну з моїх загублених думок... Осінь...
Сандра Алексис
Коментарі
Дописати коментар