Трішки поезії...

                                                    ЗНАЙОМСТВО З НОВИМИ ГЕРОЯМИ

ЕММА АНДІЄВСЬКА
(Народилась 19.03.1931 р.)

До найяскравіших імен, які невтомно і самобутньо репрезентують нашу літературу на зарубіжних теренах, безсумнівно, належить ім’я Емми Андієвської.

Поетеса, прозаїк, художниця. Народилася 19.03.1931 року у Сталі-но (тепер Донецьк). Під час Другої світової війни (з 1943 р.) емігрувала на Захід (Німеччина, США, з 1961р. — у Мюнхені, де зараз і живе). Закінчила УВУ (1957 рік). Режисер і редактор українського відділу радіо «Свобода» (1955—1995). Літературну діяльність розпочала у 50-х роках (збірка «Поезії», Новий Ульм, 1951 р.).

Емма Андієвська — член-засновник об’єднання українських письменників «Слово». Учасниця Нью-Йоркської групи. Відома художниця виставляла свої мистецькі твори на багатьох персональних виставках у Німеччині, Франції, Швейцарії, США, Канаді, Бразилії, Австралії, а також в Україні. Автор багатьох поетичних збірок, серед них «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), «Первні» (1964), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975), «Кав’ярня» (1983), «Спокуси святого Антонія» (1985), «Архітектурні ансамблі» (1989), «Знаки. Тарок» (1995), «Межиріччя» (1998). Поетичні збірки оформляє репродукціями своїх малярських творів. Пише також повісті та романи: «Подорож» (1955), «Тигри» (1962), «Джалапіта» (1962), «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982); літературна нагорода фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, (1984). В українській культурі Андієвська найпослідовніший модерніст, сюрреаліст або навіть ірреаліст.

Як живописець, Емма Андієвська працює з 1956 року. Виставки в Україні з 1992 року (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський). Брала участь у виставці художників з України «Україна-95» (Мюнхен), у Галереї Р. Мірбаха (Мюнхен); окремі роботи експонуються в Українському музеї (Нью-Йорк), картинній галереї УВУ (Мюнхен), Національному музеї літератури України (Київ), Харківській картинній галереї та ін.

Малює переважно в символістсько-фантастичній манері, в техніці олії, акварелі, гуаші, сюрреалістична тематика з життя уявних людиноподібних створінь, з інтригуючою містифікацією в площинах, декораційних композиціях. Сюрреалістична поезія Андієвської вражає бароковою несподіваністю образів, пов’язаних між собою віддаленими асоціаціями, її вірші мають багату лексику. Однією з прикмет поетики письменниці є дисонансна рима, яка спирається не на голосні, а на приголосні (леп-лоб-лип-лап). Критика вказувала на те, що образність Андієвської (як у літературі, так і малярстві) постає ніби з «дитячого світосприймання», коли кожен предмет побачено вперше. З цим пов’язане і відчуття «пластичності» світу: кожен образ може перетворитися на інший, і завдяки цим взаємопереходам погляду поета починає відкриватися таємнича суть речей. Основний доробок Емми Андієвської-живописця: «Зелені квіти» (1989), «Гномики» (1990), «Шатле» (1991), «Одаліска» (1994), «Сім’я», «Мати з дитиною», «Сніданок», «Портрет», «Батьки і діти», «Хліб і вино» (1995), «Колоністи» (1996) та ін.

Емма Андієвська створила понад дві тисячі (!) сонетів — досягнення, яке не може не вражати і не дивувати.

Світ у її текстах постає як космічна містерія, що ошелешує і приголомшує унікальною можливістю доторкнутися до «буття основи», побачити чи відчути «те невимовне», що «колись жило у снах», почути фатальний подих «кінецьсвітньої розгри». Тож не дивно, що ці твори здебільшого емотивні, в яких убито логічний аргумент, і єдиним провідником у них стає інтуїція. Цей світ має видимі реальні контури, але на цих контурах все матеріальне, власне кажучи, й закінчується. Далі починаються фантасмагорії, в яких реальні предмети, явища живої дійсності та ознаки видимого світу перетворюються на щось плинке, змінне, химерне. Дерево, приміром, може вирости на всю ширину всесвіту, око риби заслонити космос, а крапля води обернутися на потоп.

Письменниця намагається передати багатоплановість, відтворити словом і звуком те, що людині не суджено сприйняти органами чуття, але що незмінно присутнє у світі, як, приміром, дуже тонкий звук, що його неспроможне вловити людське вухо, але якимись внутрішніми глибинними центрами сприйняття поетеса вловлює його, щоб потім за допомогою слова оприсутнити на письмі. Тут наявне невисловлене, але те, що низько ходить і впливає на душу. Як медіум, вона сугерує тонкі звуки і контури незримого світу. Відчувається, що предмети ніби промовляють крізь неї, послуговуючись її голосом і словом.

Емма Андієвська добирає такі слова, які чітко й точно окреслюють явища і поняття. Це одна з найприкметніших особливостей її стилю, і цим вона найпосутніше відрізняється від інших письменників. У неї не зустрінемо слів, що не несуть вагомого смислового й емоційного навантаження. Письменниця дуже прискіплива і дбайлива в доборі слів. Кожне з них вона ніби перевіряє на міць і силу, а разом з тим — і на красу звучання, запах та спроможність стати перевізником в інші виміри.

Що найбільше хвилює авторку? Якщо говорити назагал — людина і світ, генетична сила пам’яті, минуле і прийдешнє. Але цей світ переломлений крізь призму сну, минуле перемішується з підсвідомими рефлексіями, прийдешнє за законами круглого часу стає сьогочасним. Її неповторна індивідуальність у тому, що вона все сприймає по-своєму, все прагне переломити крізь призму власного бачення: коли учуднено, коли гротескно, коли чималою дозою сарказму, але завжди несподівано, незвичайно, небуденно. Разом з тим її поезія існує в одному силовому полі з малярством, і їх можна розглядати як дві складові частини цілого, що не тільки доповнюють одна одну, а й не хочуть існувати нарізно.

Е. Андієвька — щедрий митець: наче повними пригорщами розсипає вона навсібіч безцінні метафори, найвишуканіші поетичні образи, змішані барви кольорів, словосполучень і алітерацій.

Є щось перегукувальне в Андієвської з творчістю Мелларме, Боргеса, І. Костецького, Кафки…

Емма Андієвська — майстер глибоких емоцій, які ніколи не з’являються на поверхні. Вона змушує нас шукати те, що знаходиться за межами видимого і відчутного, спонукає побачити велике в малому і навпаки.

Поетеса багато роздумує над сутністю життя, людським призначенням, а також над детермінативністю тіла, поневолюючого душу. Іноді вона показує світ з рослинного чи овочевого виміру, і це відкриває його нові несподівані грані.

Іноді складається враження, що поетеса прагне упорядкувати хаос, досягнути гармонії там, де панують вічні безлад та пітьма, і ця надважка непосильна робота спонукає її до апробації незвичайних форм і прийомів, які сприйняти з першого разу не тільки важко, а й неможливо.

Відчувається, що письменниця постійно живе у поетичній магмі творчості, не знаючи, коли вона виллється у невтримні рядки. Вона плескає цей світ, і її твори народжуються, як гейзери, спонтанно, вибухово. щоб постійно захоплювати і дивувати своєю красою і внутрішньою напругою.

 Теорія літератури

 Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, розповідний, сюжетний художній твір усного походження про вигадані та фантастичні події; казка відзначається чіткою будовою: зачин, основна подія, трикратна повторюваність подій, розв’язка. За змістом поділяються на кілька різновидів: казки про тварин, фантастичні (чарівні, героїчні, пригодницькі), соціально-побутові.

Притча — коротенький фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття.

Особливості казок Емми Андієвської

Окрім того, що Емма Андієвська пише поезію, прозаїчні твори, є майстром живопису, вона також пише твори і для дітей, а саме: каз-ки-притчі.

Усі казки логічно зв’язані між собою, вони ніби дифузно протикають одна в одну. Звичайно, усі ці казки за тематикою надзвичайно різні, жодна не повторює навіть тією чи іншою мірою попередньої. Авторка може тільки поглиблювати якісь аспекти світобуття чи відкривати нові грані певних явищ чи предметів, але логічний і духовний зв’язок між ними зберігається завжди.

Своїми казками вона пропонує читачеві увійти в дивний, несподіваний і фантасмагоричний світ, окреслити тематичні обрії чи пласти якого практично неможливо. Він різний, змінний, непередбачуваний і химерно-ламкий.

Серед казок Емми Андієвської є вибрані, до складу яких і належить програмова «Казка про яян».

Перед викладом змісту має місце вступ, в якому здійснюється розмова між незвичайними персонажами — консервною бляшанкою і шакалом. Зустрівшись на веранді вілли, коли люди її покинули до ранку, консервна бляшанка і шакал розмірковують про своє призначення у світі, свій зв’язок із людиною.

Консервна бляшанка: «…з ким я не можу розмовляти, я не вважаю за товариство. Люди гадають собі, що я просто консервна бляшанка, мовляв, бездушна бляха, та й годі, або що моя душа настільки нижча від їхньої, що вона їх не може цікавити, забуваючи, що речі, які перебувають в людському оточенні, олюднюються, і крім того, що ми є, ми стаємо ще й ніби людьми, і в нас живе людська душа поруч нашої первісної».

Шакал: «…щойно я наближаюся до людських осель, я мимоволі олюднююся. Я починаю відчувати, як люди, думати, як вони, і щойно коли я повертаюся до пустелі, з мене поволі вивіває людську душу і лишається тільки душа шакала. Мені часто хочеться поговорити з людьми, коли я буваю серед них, тільки їхня зарозумілість в останню мить стримує мене. Справді, дуже важко з людьми, бо вони олюднюють нас, і разом з тим їм на думку не спаде ставитися до нас, як до людей, а на цьому ми завжди терпимо».

Нагодувавши шакала, консервна бляшанка пропонує обом втішитися почергово розповіддю казок. Вона виявила бажання розповідати веселі казки, а шакал — сумні.

Окремі, із запропонованих творів, супроводжуються коментарем-розмірковуванням цих героїв про зміст тієї чи іншої казки.

Наприклад, серед вибраних казок Емми Андієвської, є такі: «Говоряща риба», «Казка про галайла», «Казка про рінину, подарунок моря», «Казка про гадюку й орла або невдячного приятеля», «Казка про бика й метелика», «Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших», «Казка про кулі зла», «Казка про яян», «Казка про мандрівника».

На світанку шакал покидає віллу, прощається з консервною бляшанкою. «Час надто швидко збігає, коли він приємний, і надто повільно, коли несе лихо», — говорить героїня на прощання герою зі сподіванням на нову зустріч. Але шакал іншої думки: «Не чекай. Я ніколи нічого не обіцяю. Обов’язки не для мене. Повертатися туди, де тобі бодай на коротку мить було добре, завжди означає розчаровуватися».

Прослухати "Казку про яян" можна, перейшовши за цим посиланням.
Казка про яян


https://www.slideshare.net/kreminskaL/ss-55417560 -презентація творчості Емми Андієвської.