Творчість випускників. Сторінка 3
Кохання варте того, щоб чекати, життя варте того, щоб жити.
Навіщо люди народжуються? Що буде після смерті? Що було до моєї появи на світ? Чому це була саме я? Чому саме там, саме тоді? Чи всі мої зустрічі з іншими були випадковістю, чи частиною плану? Чому, чому..?
Не знаю. Задаючи собі багато запитань, розумію, що не знаю абсолютно нічого. А може, насправді знаю все, бо свідома того, що я є, що я жива тут і зараз. І ще знаю, що мушу використати свій час повністю, зробити його яскравим, насиченим, емоційним… І не для того, щоб перед останнім подихом подумати, що прожила чудесне життя, не для того, щоб мене хтось пам’ятав чи щоб когось, може, надихати. Ні, не для інших – для себе.
Чи є сенс у моєму житті, чи живу задля чогось, чи моє існування є просто результатом видозмін енергії у космічному просторі? Думаю, не варто витрачати час на те, щоб шукати відповіді на всі запитання – усе одно не знайду. Єдине, що насправді варто робити – жити. Жити на повну, для себе, бо в результаті я важлива лише собі. Якщо присвятити життя тому, що не люблю, до чого не відчуваю пристрасті, заглушувати внутрішній голос, то що відбудеться, якщо колись випадково залишусь наодинці із собою, абсолютно сама? Злякаюся? Утечу? Куди? Нікуди буде тікати. Нікому буде розповісти про свій страх, поділитись переживаннями. Можливо, це стане мені уроком, може, тоді я врешті збагну, що сама собі і найкраща подруга, якій можна розповісти всі секрети, і кохана людина, яка може про мене потурбуватись і втішити, коли сумно.
Люди еволюціонують у знаннях, проте деградують у відчуттях. Так часто чую заповітне слово «любов»… А скільки з тих, що промовляють його, хоч раз задумались, що ж воно означає? Що воно значить саме для них, як це: любити себе? Як можна любити ту, у якої задовге обличчя, кривий ніс, підпухлі очі зранку, розтяжки на бедрі, крихкі нігті, ноги не як у тієї моделі на подіумі, що вже двічі пережила анорексію, а складки на животі волають про два, п’ять, десять зайвих кілограмів? А як тебе зможе покохати такою хтось інший? Хоча чи важливо насправді: любить тебе хтось чи ні, якщо ти сама не відчуваєш любові до себе? Люди приходять і йдуть, а ти залишаєшся з собою завжди. Чому, коли їси той неймовірно, просто казково смачний шматок торта, звертаєш більше уваги не на смак, а на те, що знову поправишся? Чому не можеш дати собі волю і сповна насолодитися ним? Чому б не прийняти те, що зараз ти його з’їси, посмакуєш, а потім попрацюєш над собою, попотієш, і будеш щаслива? Знову багато запитань. Так добре, що залишилась ще їжа для людського розуму, що можна іноді задуматись про вічне й забути про всі свої недоліки, зрозуміти, наскільки мізерна ти зі своїми проблемами у порівнянні з Усесвітом і нарешті сповнитися любов’ю й прийняттям, відчути, як істинне щастя свободи разом із кров’ю тече у твоїх жилах, очищується з кожним твоїм видихом й оновлюється з кожним вдихом…
Зараз заперечу сама собі, але все ж варто було ставити собі всі ті запитання, щоб врешті сповнитись коханням до себе й відчуттям гармонії між внутрішнім світом спокою і зовнішнім, сповненим суєти. У кожного свої чорні діри, проте важливо, наскільки великим є наш космос: чи поглинеться все матерією, чи вона буде тим елементом, що робить життя більш різноманітним.
Миронюк Софія, випускниця
Заліщицької державної гімназії,
студентка УАЛ.
Коментарі
Дописати коментар