Творчість випускників. Сторінка 2

                                                         Осінь, ви і осінній Я... 

                                                        (асоціативний етюд)

Весна так часто – це любов.

А осінь? Чим вони не схожі?

Переплетіння вітру, сонця і розмов,

Дощу, як грім у день погожий,

І змінні куртки, і не зна що взути…

Відмінності? Антонімізм:

Прокинься і засни, помри і народися,

зів’янь і зацвіти, піди і повернися…

А може, любов – то і є той осінній дощ. Навколо себе бачиш тільки свинцеві хмари й не підозрюєш, що вона висить над тобою, готова ось-ось звалитись тобі на голову й промочити до нитки. Спочатку опади нечасті, а ти так спрагло жадаєш кожної краплі небесної води після літньої засушливої спеки. З тими першими краплинами оживаєш, починаєш танцювати під дощем, вода бризками розлітається з кінчиків твого волосся, відчуваєш аж надлишок волі, музика в голові грає все гучніше, а дощ все ллє і ллє, і ти підіймаєш голову до неба і п’єш його, наповнюєшся ним, кохаєш...

Дощ зупинився  - і ти розвертаєшся обличчям до вітру, щоб висушити останні каплі-спогади, щоб розплющити нарешті очі, залиті перед цим водою, ти огортаєшся пледом, щоб не замерзнути від вологи, залишеної на тілі ніжними дотиками хмар. Ти біжиш. Біжиш, бо щасливий. Але куди? Додому? Проте це ж і є твій дім. Тут тобі добре, тут ти вільний, радісний, упевнений … коханий!

 Та врешті помічаєш, що дощ таки закінчився, навкруги холодно, босі ноги по коліна в багнюці, чорні голі дерева вульгарно-зверхньо дивляться на тебе, з-під ніг, мов пісок, утікає вода, і не зловиш її, не затримаєш ніяк, бо вона вільніша за тебе, вона не почуває любов тільки до тебе, вона кохає кожного і хоче, щоб усі зазнали такого ж піднесення, тому вічно біжить дальше. Ти почуваєшся покинутим, самотнім, ніби всюди зараз рясніють зливи, тільки над тобою єдиним пастельно-синє німе небо утворило купол, наповнений сухістю, і ти задихаєшся в ньому, хочеш вибратись, біжиш, біжиш, і тут кап, кап, кап… це вже не той дитячий сміх, що був раніше, це вже зріла злива, що окутує тебе пеленою ніжних дотиків, знову душа злітає вище хмар, вище дощу, вище неба, до сонця, і хоче потушити і його гарячий запал, щоб вічно йшов дощ, щоб ти вічно міг бути вдома – бути вічно коханим.  

Тобі здавалося, що дощ вже пройшов і ніколи не повернеться, та він з новою силою, ще більше, краще, палкіше обіймає тебе і стікає тонкими цівками по щоках, руках, животі, лоскочучи твої бедра тече по ногах і тікає… але тобі вже не страшно, що він утече, ти вже сам із середини сповнений дощу, ти розчиняєшся в ньому, і сам стаєш дощем, щоб вічно кохати інших.
                                                                                                Миронюк Софія, учениця 7(11)-А класу