Творчість випускників. Сторінка 1

Кохання варте того, щоб чекати, життя варте того, щоб жити

Дорогий Ти...

Як справи? Розкажи мені свої сни. Пам’ятаю, вони такі кольорові й чудернацькі.

Сьогодні двадцяте серпня. Я сиджу на оксамитово-зеленій пухкій, немов ковдра, траві під Нашим дубом, що завжди символізував силу і міць Нашого кохання. Отож, сидячи тут, пишу вже тисяча дев’яносто п’ятого листа Тобі. Знаю: знову не насмілюся його відправити, знову знайду якісь відмовки, на кшталт, «завтра» або «іншим разом», адже сьогодні ще багато справ. Знову покладу конверт із цими словами до шухляди, де зберігається кожен лист, кожне зізнання, кожна сльозинка, усі почуття.

Я маю календар. Він мій друг і ворог водночас. Ця карточка не дає мені можливості збитися з ліку днів, але й кожної хвилини ятрить душу. Щодня я ставлю відмітки - скреслюю числа місяців. Жодного не пропускаю.

Викреслила, наприклад, двадцять дев’яте лютого, таке рідкісне , але воно точно відображене в моїй пам’яті, як те, що було чотири роки тому, коли поруч із моїми ногами були твої, коли поруч із моїми руками були твої, коли поруч із моїми очима були Твої бездонні карі очі.

Викреслюючи будь-який день літа, я згадую ті безцінні моменти у червні, коли розквітали цілі луги, у липні, коли Ти приносив мені букети з польових квітів, у серпні, коли ми «купалися» у пшениці і плели вінки з неї.

І так кожного разу. Кожної секунди. Часто задумуюся, наскільки ми далеко один від одного. Проте річ не в дистанції, а в почуттях, у часі... «Не час минає, а минаєм ми»,- казала Ліна Костенко. А й справді. Ми не задумуємося над тим, що час ніколи не старіє, він завжди залишається на місці, а от люди повз нього проходять. Тож наскільки далеко відійшли ми з Тобою? Думаю, не більше, ніж один макрометр. Для мене Ти й досі тут. Для мене Ти не ішов. Я відчуваю кожну частинку Твого тіла поряд з моїм.

Розповім коротку історію. Як тільки ти пішов, я не знаходила собі місця, плакала без перестанку, кожного для писала листи і не наважувалася їх надіслати. Моє життя зупинилося , воно не мало сенсу. Жодного. Повторювала тисячі разів слова Іздрика, що « життя- незнищенне дурна безконечність», а людину ж то можна знищити, так? Спочатку пробувала зруйнувати Тебе у своїй пам’яті, але ж це неможливо- відкинути найкращі моменти життя. Тому я подумала знищити себе... А для чого я тут? От це і залишалося риторичним запитанням. А знаєш, чому я зараз Жива і пишу це послання(хоч і Ти його не отримаєш)? Тільки  листи тримають мене в тонусі. Пишучи, я ніби отримую клей, щоб зліпити всі уламки розбитого глечика і потім виливаю, мов свіже, тепле молоко, свої емоції і почуття. Пані Ліна стверджувала, що «треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт». Ці слова, насправді дали моїм очам знову розплющитись, моєму серцю знову розкритися, моєму мозку знову запрацювати, моїм сльозам знову литися. Текти вже не з горя-з кожної радісної миті.

Я зрозуміла, що навіть якщо Ти не поруч фізично, то духовно- стовідсотково тут! Для мене ти Америка, і вже тисяча дев’яносто п’ятий день у мене з голови не виходить величезна Американська мрія.

Сумую. Знаю один хороший вірш Іздрика. Напишу Тобі його повністю:

Скучай але в міру

бо небо проллється сльозами

лишається віра

довіра і віра між нами

у небі є діри

у дірах є зорі прозорі

скучай але в міру –

у міру старих акваторій

скучай але в міру –

та не забувай скучати

чекання – офіра

прожити життя на чатах

скучай але в міру

і не забувай любити –

безмежну довіру

і віру в потребу жити

Я сумую, але живу з Тобою. Хоч і без Тебе, насправді.

Напиши мені, мій Ти.

З любов’ю,

Твоя Я.

                                                Робота учениці 7-А класу Діани Хандій