Мово рідна, слово рідне...

 

Рідна мово, єдина любове!

Чую пісню твою молоду.

Задивляюсь на диво бузкове

У провіснім веснянім саду.

Грає майво росою на стеблах,

Серед поля дзвенять голоси.

Рідна мово, росту я крізь тебе

У розповні земної краси.

Я прошита травою густою,

Я промита Дніпром до кісток.

Рідна мово, без тебе ніхто я,

Мов на вітрі осінній листок.

Але знову ласкава розмова

Обіймає, чарує мене.

Виринає із пам’яті слово,

Соковите, живе, запашне.

Чую голос калини у тиші

І на прощу до казки іду.

Рідна мово, цвіти і святися.

Я- листочок у райськім саду.

                                                  (П. Перебийніс).

   21 лютого весь світ святкує День рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. 

Історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало, тобто святкуємо ми цей день з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року в   Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді 21 лютого в Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний день рідної мови, а  з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в нас.

Вже стільки років сонце волі сходить,

Та знов нещирим золотом горить!

Чи повноцінна є така свобода,

Де мова не дзвенить, а жебонить?!

Прикро, що на  30 році незалежності українська мова для багатьох так і не стала державною.

Не цурайтесь мови, люди,

Рідного джерельця.

Хай вона струмочком буде,

Хай дійде до серця.

Хай вона в піснях лунає

Кожен день і в свято.

Соловейком хай співає

В  українській хаті.

Бо ж  вона така багата, українська мова.

Неповторна і крилата, 

І така чудова.

І цвіте у ній кохання, 

Рушники з квітками.

Мрії наші і бажання, 

Верби над ставками.

Найрідніше, сокровенне,

Найдорожче в світі, 

І святкове, і буденне,

В ній батьки і діти.

Не цурайтесь, люди, мови, 

Не цурайтесь роду.

Як зачахне рідне слово – 

Не буде народу.

                      ( Надія Красоткіна).

Мабуть, кожен із нас неодноразово чув чи й повторював слова «Вмерла мова в устах народу – вмер і народ».  Однак, напевне, мало хто замислювався над значущістю цих слів. Справді, тільки той народ, який має свою мову, вважається окремою нацією. Ми ж її маємо. Калинову, солов’їну, рідну українську мову, яка передавалася з покоління в покоління як неоціненний скарб, вбираючи мудрість і славу, культуру  йттрадиції народу.

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

Рідна мова завжди супроводжувала долю українців, трагічну  й  героїчну. Звучала вона на довгих чумацьких шляхах, допомагала знесиленим наймитам, була з козаками в звитяжних походах, озивалась дівочою тугою на ринках невільницьких. А в задимлені дні й освітлені пожежами ночі Другої світової витримувала свинцеві урагани і довгі виснажливі походи, омивали її гарячі вдовині сльози. У роки страхітливих репресій, коли сталінські душогуби замучували цвіт нашої нації, вона сталила нерви і додавала сил борцям за волю України, оплакувала тих, котрі, закатовані ворогами, сплять вічним сном у тайзі і в льодах Сибіру чи полоще їхні останки вода українських криниць. Безбатченкам і відступникам (Були ж колись такі. Є, на жаль, і донині) вона нагадувала, що Україна живе, бореться -  і воскреснуть ще її сила й слава.

Зародившись десь на світанні слов’янського життя, мова наша витерпіла страшні лихоліття, коли її переслідували, не визнавали, забороняли. Найстрашніший геноцид, духовний і фізичний, розпочатий Петром І, а продовжений російськими шовіністами та українськими яничарами до сьогоднішніх днів. 

Мабуть,  даремні заклики любити все рідне, коли серце холодне й  душа глуха. Глуха до мови, глуха по пісні, глуха до матері Вітчизни. Нам треба якнайшвидше повернути собі духовне здоров’я, відродити в багатьох українців генетичну пам’ять, почуття гордості, доторкнутися до зледенілих душ багатьох сучасників запашним зіллям рідного слова. Ми маємо добре усвідомити, що всі негаразди в українському домі не від бідності нашої. Нам потрібний державний порядок. 

У ці дні, як ніколи,  звертаємось до Шевченка. Поет підніс приречену на загибель українську мову до рівня літературного. Його творчість зробила переворот навіть в офіційних поглядах на "малоруську мову". Своїм же власним прикладом навчав: 

Ну, щоб, здавалось, слова…

Слова та голос, більш нічого,

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує !

Але ж, щоб серце ожило, треба слово те почути! Чому ж сьогодні, як про щось унікальне, треба говорити словами Шевченка:

Не одцуравсь того слова, 

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла.

 Хіба це вже таке несучасне ? А чи буде у сина майбутнє, як він одцурається ? А якщо мати співати перестане та ще й говорити, то чи будуть у неї її власні діти, адже

Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того люди цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

А ми ж хочемо дім веселий збудувати ! А ми ж хочемо милосердя в серце повернути ! Хочемо на світі білім проживати. І на оновленій землі матір щасливую бачити. І щоб син на своїм веселім полі засівав зерна любові й доброти.

Тож, 

… не дуріте себе,

Думайте, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Мудро сказано. Мудро і повчально.

Прислухаймось також  до мудрих порад українського поета М. Рильського:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля; 

Збирайте, як розумний садівник, 

Достиглий овоч у Грінченка й Даля. 

Не майте гніву до моїх порад 

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Більше читаймо, щоб збагачувати своє мовлення, пізнавати традиції, культуру, історію свого народу, пропагувати українські ідеї. І якщо ми будемо єдині у свої думках та діях, то, я певна, що і цю проблему зуміємо подолати.

Якщо з українською мовою

в тебе, друже, не все гаразд,

не вважай її примусовою,

полюби, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,

а хто любить, той легко вчить:

все, як пишеться, в ній вимовляється, -

все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,

тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,

Рідна мова - основа життя.

Хіба мати бува примусовою?

Непутящим бува дитя!